Блоги → Перегляд

Мета і зміст управління національним та світовим господарством: засади міждисциплінарного пояснення

Четвер, 16:52, 04.02.16

Рейтинг
1 0
Переглядів
1707

0
0

 

 

МЕТА І ЗМІСТ УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ  ТА СВІТОВИМ ГОСПОДАРСТВОМ: засади міждисциплінарного пояснення

 

PURPOSE AND CONTENT MANAGEMENT national and world economy. Principles of interdisciplinary explanation

 

Передмова

Починаючи із другої половини ХХ століття у світі все виразніше почали проявлятися процеси глобалізації, як уніфікації всіх видів масової діяльності людини за основним критерієм економічної ефективності. Ці процеси якраз і були спричинені саме економічною вимогою вирівнювання норми прибутку на вкладений капітал. І основним засобом досягнення цієї мети стало створення та поширення ефективних технологій для всіх видів масової діяльності.

Одночасно з цим, за сумною світовою традицією, цей процес відразу ж очолили, чи, радше, по-кавалерійськи осідлали панівні професійні групи сучасності – політики, юристи та силовики. І звісно ж, керують вони країнами і всім світом на основі своєї власної фахової доцільності.

Однак ні політики, ні юристи, ні силовики не мають свого власного цілісного й доказового пояснення ні економік національних, ні економіки міжнародної. Тим більше, що таке пояснення і не є предметом їхнього фаху.

То виходить, що ці професійні групи, за власною ініціативою і за мовчазної згоди всіх решти, охоче і завзято приймають управлінські рішення далеко за межами власної професійної компетенції. І керуються вони при цьому переважно критеріями моральними, тобто, як їм заманеться, навмання.

Для перевірки цього висновку ми зробили конкретний джерельний аналіз.  Зокрема, на запит "Доказова модель суспільства як цілого" Гугл дав 334 000 посилань, але жодного конкретного.

На запит "Управлінські закономірності суспільства" – 118 000 посилань, але жодного конкретного.

На запит "Управлінський алгоритм  для суспільства" – 218 000 посилань, але жодного конкретного.

Це означає, що у світовому суспільствознавстві просто не існує офіційного цілісного доказового пояснення суспільства та його властивостей. А без такого пояснення суспільством навіть теоретично не можна керувати ефективно. Виходить, що управлінські еліти та структури все зростають, а ефективного управління немає і не може бути.

Тому навіть закономірно, що процеси глобалізації  при такому керівництві від початку автоматично почали супроводжуватися масштабними проблемами і кризами. Викликаними, зрозуміло, грубим і непрофесійним, зате легітимно імперативним втручанням у закони розвитку суспільства і людини.

Проте парадокс полягає ще й у тому, що саме політики, юристи та силовики переважно добросовісно і самовіддано взяли на себе ще й вирішення всіх цих глобальних проблем. І знову ж – виключно на основі власної неусвідомленої непрофесійності.

В підсумку така волюнтариська стратегія управління національними та світовою економіками неминуче і швидко привела до глобальної цивілізаційної кризи.

Однак при цьому дані панівні професійні групи ще й дохитрилися переконати все людство в тому, що винні якраз всі решта, крім них.

В такій ситуації ми пропонуємо міжпрофесійну співпрацю замість відчутної зараз адміністративної розмежованості, причому на основі міждисциплінарного просвітництва. А саме – силами фахівців інших професійних груп створити цілісне міждисциплінарне пояснення національного господарювання та економіки світової. Достатньо загальне і зрозуміле правлячим елітам, та ще й таке, яке переконало б їх у прийнятті своїх управлінських рішень саме на основі доцільності економічної.

Тож ми, сестра і брат, політеконом Марія Клець та фахівець із суспільних і світоглядних проблем Дмитро Клець  спробували створити у першому наближенні цей міждисциплінарний опис.

Зрештою, таке узагальнене пояснення економічної основи окремих країн та всього людства потрібне і всім решті професійним групам, та й кожній вдумливій людині.

Причому, тут ми намагаємося постійно шукати баланс між популяризацією викладу з одного боку, та його логічною доказовістю – з іншого.

До того ж, такий текст потребує і відповідної форми подачі матеріалу.

 

Вступ

Здавалося б, мета і зміст управління національним господарством інтуїтивно зрозумілі ще від самого початку створення цих загальнодержавних систем господарювання. Адже це господарювання для всіх так і задумувалося, щоб якнайповніше задовольняти потреби якраз загальні, для всього населення. Звичайно ж, не для реального покращення добробуту всього населення, а так, як це розумів поточний правитель на даній території у даний час. Це шляхи сполучення і торгівлі, оборонна і безпекова інфраструктура, засоби зв’язку і комунікацій, мережа стратегічних резервів, охорона кордонів  і т.п.

Причому в процесі розвитку суспільство постійно змінювалося і  ускладнювалося . Тож і ці нові його складові також потребували  задоволення і власних загальнонаціональних потреб. Як от мережа державної освіти та виховання, пенітенціарна система, мережа закладів охорони здоров'я,  контроль обігу матеріальних і фінансових ресурсів, фіто санітарний та ветеринарний контроль, мережа спостереження за погодою і кліматом, селекційні і науково-дослідні організації та установи тощо.

Тобто, суспільство постійно ускладнювалося як кількісно, так і якісно. І дуже швидко наставав час, коли вже в голові одного керівника (вождя, короля, імператора і т.п.) ця складність просто не поміщалася суто фізично. Не допомагали навіть суто механічні примноження керівних голів, тобто, створення різних допоміжних колективів при керівникові головному – всілякі індивідуальні та колективні радники, консультанти, виконавчі розпорядники і т.п.

Зрозуміло, що все це ускладнення органів управління національним господарством велося аж ніяк не навмання. Цьому передувала велика і справді всесвітня теоретична робота  у вигляді безлічі різної міри продуманості та обґрунтованості  теоретичних розробок кращого майбутнього для всіх.

 Саме для всіх, бо більшість авторів цих розробок за своєю психологічною природою були переважно оптимістичними доброзичливцями та мрійниками. Тому вони самі навіть не сумнівалися у суспільній користі своїх задумів, проектів та пропозицій.

Авжеж, бо й починали вони ці свої розробки переважно із власної ініціативи, проте аж ніяк не для власної кишені. Тому ніхто з них і найменшого сумніву не мав якраз у суспільній користі цих своїх розробок і пропозицій.

І так тривало тисячоліттями. Аж поки поступово, ще на емпіричному рівні, в людстві не почала зріти думка про складність життя, в якому не можна успішно діяти без глибокого розуміння. І навіть більше – зазвичай навіть найкращі на перший погляд пропозиції і наміри при спробах своєї реалізації на практиці приводили до наслідків, цілком протилежних задуманим. Причому настільки часто це траплялося, що навіть у різні часи, в різних місцях, незалежно одні від одних вдумливі люди сформували узагальнену думку, що шлях у пекло якраз і вистелений добрими намірами.

Це вже зараз лише вузьке коло фахівців (бо ніхто інший не хоче цікавитися навіть самим собою) розуміє, що ці добрі наміри створювали і розвивали мрійники та оптимісти, які вже за своєю психологічною природою підсвідомо переоцінювали позитив цих намірів, зате ігнорували негатив, тобто, мало уваги звертали на перепони та труднощі при втіленні в життя даного наміру.

До того ж, зазвичай  з різних причин реалізувати ці їхні найкращі наміри випадало  реалістам та песимістам, які самі переважно скептично чи упереджено до них ставилися. Тож майже автоматично виходило, що мрійники проголошували якусь світлу мету для всіх, а скептики у процесі її реалізації цю мету успішно хоронили.

І це навіть сьогодні, у ХХІ столітті,  поширене у світі. Однак при цьому  ті ж самі соціальні новатори-неуки трактують провали своїх прожектів виключно як наслідок зловорожого спротиву заздрісників та недоброзичливців в асортименті. Мовляв, все було задумане добре і навіть прекрасно. От тільки не вдалося, не вистачило політично волі і сили(?!) подолати цей спротив консерваторів та ретроградів.

До того ж, із розвитком людства неминуче зростала і концентрація суспільних складових(структур) на одиниці території. І коли раніше найочевиднішим шляхом задоволення своїх матеріальних потреб було забрати силою споживчі цінності у когось іншого, то згодом ситуація ускладнилася. Все частіше траплялися ситуації, коли зовні фізично слабший власник чогось бажаного придумував, як дати рішучу відсіч загарбникові, носієві грубої сили. Тому з різних причин і міркувань в людстві все більше зростало число прибічників збагачення якраз працею власною. Тобто, зростало як теоретичне осмислення даного напрямку, так і урізноманітнювалися організаційні форми його реалізації.

Більше того, світова історія таки дещо вчить. Адже маємо навіть непоодинокі випадки величезних загарбань у минулому. Тож, здавалося б, захопили ви ці землі з їхнім населенням, придушили навіть найменший опір – то й розкошуйте собі на їхній праці, віднині і довіку.

Однак ні, ці завоювання аж ніяк не пішли на користь самим етносам-завойовникам. Навіть колонії великих колись імперій з часом неминуче від них відійшли. І це навіть за умови, що їхні колонізатори й справді хотіли включати їх у власне національне господарство. Однак не знали, як це зробити економічно ефективно. Якраз тому, що  їхній держапарат керував власними колоніями на основі доцільності політичної, релігійної, адміністративної та інших, але аж ніяк не доцільності економічної.

А насправді управління позаекономічне завжди сприймається об’єктом управління як несправедливе, як експлуатація. І якраз тому, що всі ці види управління є суб’єктивними, а тому й не можуть бути основою для формування оцінки справедливої. Бо сама мораль завжди суб’єктивна, а тому й не може бути мірилом справедливості.

Тож життя чужою працею неминуче розбещує та деградує самого завойовника і експлуататора. Це прекрасно видно і на прикладі останньої із цих загарбницьких і позаекономічних за суттю імперій – так званої Російської Федерації. Багато століть позаекономічної експлуатації окупованих нею всіляких "нацмєнов" практично позбавили звортнього життєвого зв’язку дармоїдське і паразитичне етнічне ядро імперії. І зараз у них вже завершується повсюдна моральна і навіть генетична(!) деградація  носіїв так званого "русского міра", який не має нічого спільного з життям працею власною.

 

Примат виробництва життєвих благ

Нещодавно людство відзначило 400 років появи терміну "політекономія". [ 1] Тобто, вже тоді реальна господарська практика в Європі змусила окремих дослідників шукати шляхи підвищення ефективності щораз складнішого суспільного виробництва.

Важливою віхою на шляху цього осмислення стали дослідження Адама Сміта. А згодом К.Маркс і Ф.Енгельс  гідно завершили фундамент класичної політичної економії.

Відтоді вже всякій освіченій  людині стала однозначно зрозумілою природа  "багатства народів", заможних зараз, і відкривалися реальні шляхи покращення добробуту народів і країн, які зараз ще матеріально бідні.

І виявилося, що для цього не треба захоплювати якісь додаткові ресурси, чиєсь вже готове багатство чи залучати кращу робочу силу.

Аж ніяк ні!

Достатньо було фактично на порожньому місці, фактично з нуля, розпочинати розбудову гарантовано заможного суспільства. Звичайно ж, у більш-менш мирному оточенні, з терпимими природними катаклізмами і з певним мінімумом природних ресурсів. 

А все інше забезпечить спокійна людська праця. Звісно ж, певної кваліфікації, добросовісна і належно організована.

Зрозуміло, що для глибокого розуміння цих процесів потрібна була неабияка освіченість. Тож таких людей навіть серед випускників університетів було мало, не кажучи вже про основну масу населення.

Справа в тому, що політекономія – це знання високого абстрактного рівня. І одним лише бажанням збагнути їх  дуже важко.

І років триста тому в Європі виникла гостра проблема, як готувати знавців абстрактних наук. Тож провідні університети швидко почали осучаснювати тодішню класичну основу вищої освіти, яка тривалий час базувалася на еллінських та римських навчальних традиціях.

 Новий випускник повинен був не просто знати багато, а знати передове і ефективне. І не просто знати для себе, а й вміти дохідливо ділитися прикладною частиною своїх знань із людьми менш освіченими чи підлеглими.

Тому й масово включали у навчальні програми останні розробки логіки, філософії, теорії ймовірності, наближені обчислення та інші дисципліни, які показували всю кількісну та якісну складність нашого світу.

До того ж, на цей час у Європі завершилася церковна реформація і в більшості розвинутих країн запанував протестантизм. А однією із основних чеснот протестантизму якраз і був примат праці, звісно ж, добровільної та добросовісної.

Тож таке наукове і релігійне возвеличення людини праці навіть зіграло з їхнім населенням злий жарт – привело до перетворення частини громадян  у так званих трудоголіків. Тобто, людей, які свідомо ставлять якраз працю понад усе. І логіка тут суто механістична – чим , мовляв, більші трудозатрати, то тим кращі результати. У всьому і завжди.

Цим самим людина сама себе загонила в еволюційну безвихідь – адже це шлях до виробництва заради виробництва, навіть без натяку на споживання виробленого.

А це вже принципова перепона на шляху самовдосконалення даного працівника – і як виробника, і як гармонійно розвинутого члена суспільства.

Тому трудоголізм частини населення вигідний його лінивішій більшості лише на перший погляд. Бо з часом із трудоголіків формуються відверто незрілі громадяни і навіть фрагментарні (по дефективність включно) особистості на рівні психологічному. А це вже погіршує виконання цими людьми своїх громадянських функцій та знижує їхній споживчий потенціал для інших виробників.

В цілому ж матеріальне виробництво, а за ним і народне господарство  ставало все ефективнішим і створювало великі товарні ресурси для експорту. Одночасно вивільнювалася значна частина додаткової вартості для забезпечення процесу систематизованого вивчення проблем виробництва на мікро- і макроекономічному рівні, розробки методів управління економікою та формування відповідних управлінських структур національного і наднаціонального рівнів.

Тож мета і зміст управління виробництвом – виробляти якомога більше якомога кращих життєвих благ при мінімальних затратах – була успішно досягнута у всесвітньому масштабі вже у другій половині ХХ століття.

Саме так, вже тоді залучена до виробництва вочевидь меншість працездатних жителів планети спокійно і в цілому без надмірних зусиль виробляла всіх споживчих цінностей цілком достатньо для землян всіх!

Причому, у  країнах – основних виробниках це перевиробництво супроводжувалося ще й досить високим безробіттям і відчутним резервом виробничих потужностей. Та ще й все це відбувалося одночасно із постійним технологічним оновленням виробництва.

Варто додати ще й таке, що приросту додаткової вартості вистачало ще й на величезну гонку озброєнь, утримання дуже великої і не завжди виправданої соціалки і навіть великої частки населення у вигляді всіляких відверто паразитичних груп сумнівної чи й зовсім шкідливої соціальної орієнтації.

Сказане означає, що проблема виробництва споживчих цінностей давно і багатократно вирішена для всієї планети. Тобто, так звані капіталісти, власники виробництва різних форм власності, вже багато десятиліть справляються зі своєю метою і завданнями вочевидь надуспішно.

Тому давно вже пора у всепланетному масштабі образумити абсолютну більшість людства, яку недобросовісні ідеологи  щосили продовжують задурювати все тими ж "клятими капіталістами".  Бо насправді проблема майнових диспропорцій  як окремих груп населення в окремих країнах, так і цілих країн у світі, від самого початку створена механізмами розподілу споживчих благ. І, звісно ж, тими професійними групами, хто ці механізми перерозподілу створив та постійно їх "удосконалює"  на власний розсуд. Вірніше, згідно із власним професійним розумінням суті процесів розвитку суспільства і людини.

 

Примат споживання життєвих благ

Ми вже згадували, що науково обґрунтоване управління виробництвом почалося ще сотні років тому. І воно постійно вдосконалюється, гарантовано забезпечуючи навіть найвигадливіші споживчі забаганки людства. Але забаганки тільки платоспроможні. Бо за непевні борги чи й взагалі безоплатно економіка не працює.

Однак це можна зрозуміти тільки на основі вдумливого засвоєння відповідних наук, насамперед політекономії.

Проте надлишки додаткової вартості у передових країнах дали змогу формуватися в них цілих елітних, тобто, впливових(!) суспільних груп із низьким рівнем освіченості якраз у науках складних. Бо ці науки потребували  формування в людини доказовості думки і дисципліни мислення, а отже і буквально до самопримушення  у глибокому засвоєнні об’єктивно складних знань. Адже ці знання спочатку, на перший погляд виглядали взагалі незрозумілим і хаотичним набором слів та незнайомих термінів.

І ось тут згадаймо, що ці нові еліти формувалися із молоді з переважно заможних сімей. Тобто, цій молоді змалку діставалися високоякісні життєві блага без великих зусиль чи й навіть безоплатно. Тобто, виростало таке собі покоління маминих синочків.

Разом з тим більшість заможних батьків щиро прагнули бачити своїх дітей не лише забезпеченими матеріально, а й належно освіченими. Тому вони й відправляли цих своїх чад у престижні навчальні заклади.

При цьому варто зауважити, що продуктивна праця як така здавна, ще з часів феодалізму, мала  у панівних прошарках суспільства дещо другорядне і навіть принизливе значення. А престижними були знання, пов’язані із розумінням людини і суспільства та управлінням ними.

Але ці знання тоді, і навіть досі, полягали практично у вмінні командувати людьми та їхніми колективами. Ба більше, ще й по сьогодні керування людиною та суспільством вважається не строгою кількісною наукою, а взагалі суто індивідуальним і багато в чому незбагненним мистецтвом управління.

Тому й закономірно, що для управління розподілом результатів праці товарів, життєвих благ, почали майже свідомо готувати справді професійних управлінців, які цим процесом керували не на основі конкретних кількісних знань, а виключно за власними моральними засадами та примхами, які вони вважали взірцем соціальної справедливості?!

Бо й справді, їх вчили наукам про людину і суспільство, тобто, про зовнішні прояви і форму цих об’єктів вивчення – різні філософські системи, юриспруденцію як вишукане мистецтво командування людини людиною, політологію як вчення про задурювання населення, етику, естетику, мораль, літературу, драматургію, історію з географією, мови тощо. Всі ці знання потребували тільки розвитку конкретно-емоційного, образного мислення. І даються ці знання людині порівняно легко. Проте вони жодним чином не описують внутрішню суть, властивості людини та суспільства, а отже - і не пояснюють справжніх їхніх потреб, запитів і мотивацій.

Тому й закономірно, що ці фахівці із розподілу мимоволі і  підсвідомо (бо не навчені цілісному, об’єктивному розумінню суспільства і людини) формували споживчий профіль людини і  суспільства згідно зі своїми власними освітніми пріоритетами – тобто, і надалі урізноманітнювали всілякі форми на шкоду розвитку змісту.

Відтак суспільство та людина і справді стають все різноманітнішими за формами та проявами: безліч найрізноманітніших громадських організацій та об'єднань, розмаїття проявів поведінки і взаємин у всіх сферах діяльності, безперервна мінливість моди, мистецтва,  архітектури та побуту, літератури, дозвілля тощо.

Гірше того, штучне стимулювання розвитку лише форми привело до масової деформації навіть біологічно зумовлених форм взаємин і поведінки людини та до виходу цих деформацій з індивідуального і дрібноколективного на національний та світовий рівні.

 Так і вийшло, що все зростаючу кількість життєвих благ спеціально навчені люди у національних держапаратах та міжнародні чиновники розподіляли для споживання іншими принципово суб’єктивно, тобто, гарантовано хибно.

Прикладом цьому є спочатку раціональні протести проти невиправданої дискримінації жінок, які з поширенням незаробленого споживання переросли у розгнузданий фемінізм, а потім і в гендерну політику (фактично – узаконений примус) на державному та світовому рівнях. Причому ці нові форми реалізації статевих відмінностей людей давно вже вийшли за рамки біологічної та соціальної (економічної в основі!) оптимізації і далі рухаються в бік деформації. Наприклад, дослідження, проведені Інститутом ринкових досліджень Forsa, показують, що три чверті німців виступають за повне  рівноправ’я одностатевих шлюбів. [ 2]

Ще гірша ситуація із взаєминами внутрішньостатевими, де безграмотне розуміння їхньої суті привело до матеріального заохочення таких спотворень, які вже прямо загрожують раціональному та повноцінному відтворенню Homo sapiens на соціальному і навіть біологічному рівні.

Адже практично примусове нав’язування безграмотних та безглуздих форм суспільства та людини неминуче деформують його внутрішню структуру, по геномний рівень включно.

Проте цю, вже фактично започатковану дезорієнтацію та розвал людського геному ті ж неграмотні базіки радісно і задоволено трактують як свідчення подальшої еволюції(?!) людини під їхньою мудрою опікою?!

Тому такий, теоретично буцімто справедливий, а насправді відверто антинауковий і безглуздий, адміністративний розподіл  результатів праці національних та світової економік відразу ж започаткував непримиренне протистояння між працею і капіталом.

При цьому продуктивні групи суспільства почали одержувати все меншу частку від особисто заробленого. А непродуктивні, по відвертих дармоїдів і паразитів включно, почали отримувати все більше, по незароблену розкіш включно.  І таке почало відбуватися у все зростаючих масштабах.

І тут на повну силу у всьому світі запрацював системний ефект незаробленого добробуту. Бо ж виявилося, що дуже багато національних і наднаціональних управлінських структур у суспільстві та світі, силовики(!),  безліч громадських та релігійних організацій і практично всі ЗМІ опинилися в руках людей, які просто не знають, що це таке – жити працею власною.

Однак при цьому кожна із цих чисельних та впливових груп дружно й наполегливо вимагає тільки такого розподілу товарів та послуг. Звісно ж, тільки такого, як їх самим хочеться. Бо, мовляв, це єдино справедливо. Хоч на практиці зазвичай ще й із відчутною домішкою групового егоїзму і навіть усвідомленого паразитизму.

 

Крах самої теорії чи тільки її трактування?

Величезний поштовх загостренню цивілізаційної кризи дав розпад СРСР. Причому, розпад абсолютно не очікуваний і не прогнозований тодішніми суспільними теоретиками. Ба більше, всі вважали СРСР хоч "імперією зла", але досить стійким  державним утворенням.

Щоправда, запорукою цієї державної міцності СРСР визнавали аж ніяк не його переваги економічні, а суто військову могутність та репресивний режим.

Тому після розпаду СРСР всі суспільники світу виявилися взагалі з нульовими знаннями про суспільство та його закономірності.

Адже до цього часу всі у світі вважали, що СРСР збудований та функціонує  якраз завдяки теорії так званого марксизму-лєнінізму. І навіть більше, під впливом постійного масованого комуністичного агітпропу практично всі теоретики вимушено погодилися, що офіційний марксизм-лєнінізм – це і є єдиний і найкращий варіант науки про свідоме управління суспільним прогресом.

Звичайно, на Заході, особливо в передових країнах виділяли чималі кошти для розвитку суспільних досліджень.

І відповідних дослідників було чимало. І написали вони всякої всячини чимало. Але…

Але було відкритим принципове, хоч і не оприлюднене,  питання: а з чого це видно, що марксизм-лєнінізм – це наука і які  конкретні ознаки його науковості?

Адже здавна людство навіть емпірично визнало, що наукові, доказові знання завжди приносять суспільству користь з моменту їхнього застосування у суспільну практику. А цей марксизм-лєнінізм на протязі 70 років тільки винищує власне населення та руйнує  всі інші величезні ресурси. А конкретну побудову "світлого майбутнього" для радянських людей все відкладає й відкладає.

Отже, це не наука, яка доказово пояснює властивості суспільства і людини і вказує шлях до гарантованого суспільного прогресу.

І тут постало нове "але". Виявилося, що ні в СРСР, ні в решті світу просто нема справжніх фахівців із наукового підходу до суспільства?!

Щоправда, офіційно титулованих фахівців про це стало дуже багато, написаного ними і теж офіційної мудрості – ще більше.  А от про однозначне і доказове пояснення суспільства як цілого ніхто навіть не заїкався?!

Пощастило розібратися тут, як це не дивно для світу – українському дослідникові. Саме Дмитро Клець вияснив, що більшовики  в силу своєї малоосвіченості просто механістично перекрутили тодішню науку політекономію.[ 3]

Адже вони суто з ідеологічних (антинаукових!) міркувань грубо й нахабно викинули з неї приватну власність та ринкову оцінку і розподіл результатів праці, товарів. Оскільки від них, мовляв, всі світові біди.

Тож більшовики жорстоким примусом запровадили тільки зовнішню видимість колективної власності на засоби виробництва, а колективну, ринкову, об'єктивну оцінку всякої праці замінили заздалегідь хибною, суб’єктивною оцінкою людини лише однієї (обліковця, бригадира, нормувальника, працівника Держкомцін і зарплати і т.п.).

І знову ж суто механістично, примусом усунули приватну власність. Хоч ще до жовтневого перевороту 1917 року в передових країнах було достатньо прикладів і статистики стихійної еволюції власності приватної одноосібної у її складніші, колективні форми.

Наголошуємо: це були кричущі волюнтариські спотворення науки діамату та науки політекономії. Тому від такої антинауковості у більшовиків і на практиці все пішло шкереберть. Та ще й цей безграмотний експеримент жорстоко винищив десятки млн. власних(?!) же громадян, в більшості морально кращих та ініціативних.

Тож на тлі такого жахливого прикладу впровадження "єдино правильної теорії" всі суспільники світу поспішили взагалі відмовитися від наукового пояснення суспільства. Вже краще, мовляв,  жити взагалі без науки про суспільство, аніж знову породжувати таке страхіття.

Тому й аргумент про це нашвидкуруч зліпили сякий-такий. Мовляв, суспільство настільки складне, що його просто неможливо доказово описати в цілісній моделі. Тож давайте взагалі відмовимося навіть від самого поняття "істина". Вірніше, призначимо кожного автором і творцем своєї власної істини на суспільну тематику. Що хто з наших скаже чи напише, то те автоматично і буде істиною.

І кожен з нас творитиме істини про суспільство на свій смак і розсуд. І ніхто нікого не критикуватиме. Це й буде плюралолібералізм, тобто, вседозволеність та всепрощення для початківців.

Так і сталося. Множинність істини знищила не лише й найменші натяки на науковий підхід, а й цілком усунула доказовість із суспільної тематики.

Тепер однаково істинним тут стало все!

І в суспільному розвитку зникли останні орієнтири та вектори.

Тому й дуже закономірно так бурхливо загострилися всі світові й національні проблеми. Постійно з'являються нові й нові "гарячі точки", мільйони біженців втікають від життя кепського у пошуках кращого…

А політики, юристи та силовики у всьому світі без найменшого сумніву ще наполегливіше наполягають виключно на своєму власному варіанті розподілу та споживання життєвих благ, так успішно вироблених не ними?! І як наслідок, МОП констатує, що на 10%  найбагатших людей припадає від 30 до 40% всіх доходів у світі,  а на 10%  найбідніших трудящих – від 2%  до 7%.[ 4]

 

 

 

 

А людину й не помітили

Ще від тваринного світу до людей перейшла також і риса командувати ближнім. Звісно ж, ця риса статистична. Тобто, проявляється ця схильність у різних людей по-різному, залежить від віку, статі, виховання, освіти, ситуації та ін.

Проте із розвитком людства почали все більше проявлятися індивідууми, які з певних причин обирали командування іншими одним із основних своїх занять і навіть основним джерелом власного добробуту. Мовляв, я вами буду командувати в певних ситуаціях, а ви за це мені віддячите матеріально. Причому, в ситуаціях, не пов’язаних із виробництвом, із створенням життєвих благ, а радше із розподілом та споживанням цих благ.

Приблизно така схема взаємин розвивалася і вдосконалювалася від початку історії. І на сьогодні ми вже маємо світову теорію управління людиною, описану в безлічі велемудрих текстів. І буцімто ця теорія належно  підтверджується практикою, а отже – цілком офіційно є наукою. Авжеж, у всьому і всюди маємо керівників, управлінські структури і навіть цілі управлінські організації, повсякчас і на всі випадки життя.

Тож, на перший погляд,  людство якраз і існує лише завдяки тому, що кожним з нас постійно керують, прямо чи опосередковано.

Причому керують спеціально навчені люди. Та ще й керують нами виключно з добрими намірами і для загального блага.

Проте декому й тут не догодиш. Тож ці скептики й придумали таке  крамольне питання: якщо вже досконально відомо, кому ким і як керувати для найкращого загального результату, то чому більшість населення ніяк не добереться до омріяного світлого майбутнього?

Або ж якщо країни золотого мільярду цю управлінську мудрість знають, то чому ж вони не поділяться нею із страждущим?

Адже проблеми третього світу дошкуляють і золотомільярдникам – той же тероризм, біженці, забруднення екології і т.п.?!...

Насправді ж, виявляється, що так розрекламованого управління оптимального, яке гарантує успішний результат завжди і всюди,  просто не існує!   Ні в теорії, ні на практиці!

І навіть гірше – ще коректно не сформульоване на офіційному рівні навіть питання про визначення управлінських властивостей і закономірностей суспільства і людини як таких?!

 Тобто, взагалі доказово не описано, чим і як (за які важелі чи ниточки) керувати людиною і суспільством. Не кажучи вже про розробку адекватного управлінського алгоритму для конкретних управлінських систем, які відносяться до типу активних (живе, соціум, штучний інтелект).

Проте така теоретична невизначеність і практична безплідність чинного  управлінням аж ніяк не зменшила фінансування самих управлінців, теоретичних і практичних.

Навпаки, в руслі плюралолібералізму одноголосно стверджується, що кожен управлінець безсумнівно правий, незалежно від наслідків його управління. А тому суспільство повинне ще більше дбати про управлінців та їхній добробут.

Ось так і маємо: суспільники і управлінці говорять і пишуть все, що заманеться, але їхня оплата тільки зростає?!

То для чого ж їм справді і всерйоз дбати про реальну відповідність своєї теорії суспільній практиці і про справжню користь свого управління для населення, якщо й наявні їхні теревені щедро оплачують?!...

Причому таке їхнє індивідуальне переконання давно вже переросло у відвертий груповий паразитизм цих професійних груп. Тому й закономірно вони всіляко замовчують і дискредитують поодинокі прояви справжнього наукового підходу до їхньої проблематики.

А знання такі є. Той же Д.Клець вияснив причини суспільних проблем та шляхи їхньої гарантованої нормалізації, Йому також вдалося вияснити умови становлення шкідливих етнічних рис, зокрема українських. Колись ці риси у наших предків виникали адаптивно, як вибір меншого із кількох зол. Але з часом, особливо зараз, вони стали однозначно шкідливими і збитковими. Тож він запропонував відповідні шляхи й методи для свідомої заміни цих рис корисними.

Також йому вдалося розкрити структуру людського світогляду і описати світоглядну складову шкідливих звичок і антисоціальної поведінки: куріння, пияцтво, наркоманія, хуліганство, бандитизм, корупція, тероризм, війни і т.п.

А вже на основі цього пояснення вони із сестрою запропонували загальну стратегію взаємозамирення, замість хибної у своїй основі концепції компромісу.

Однак антиринкове мислення пострадянських людей продовжує негативно ставитися до всякої новизни, особливо – до вітчизняної.

 

Необхідне і достатнє доповнення для практиків

Отже, вже давненько в Україні створене доказове пояснення причин цивілізаційної кризи з її найгострішими проявами і запропонований гарантований (бо взаємовигідний) шлях замирення і нормалізації.

Більше того, наявна економічна теорія забезпечила у десятках країн нечувану раніше продуктивність і якість праці. Це привело до того, що навіть десь четверта частина працездатного населення світу без особливого напруження виробляє достатньо життєвих благ для землян всіх. Та ще й вистачає на десятки мільйонів найрізноманітніших соціальних дармоїдів і паразитів, та ще й на величезну гонку озброєнь і десятки постійних так званих локальних воєн.

І навіть більше - на міжнародному рівні багато з цих передових технологій  пропонують відсталим країнам  за пільговими умовами чи й взагалі безоплатно – але…

І це "але" – це якраз місцеві управлінські еліти, які власною непрофесійністю буквально свідомо блокують науково-технічний прогрес у країнах бідних. На жаль, до цієї їхньої компанії дуже енергійно, гармонійно і виключно свідомо приєдналася й Україна. Зокрема, згідно даних ЮНЕСКО,  розподіл глобальних інвестицій у НДДКР виглядає наступним чином: США – 28%, Китай – 20%, ЄС – 19%,  Японія -10%, решта світу із 67%  світового населення – лише 23%.". [5]

І жодні умовляння міжнародних моралізаторів та просвітителів на цих, фактично свідомих, мучителів власних підданих, не впливають в бажаному напрямку.

Тому для закоренілих бюрократів всього світу Д. Клець давненько розробив концепцію Закону "Про пряму залежність прибутків держуправлінців від добробуту населення на підпорядкованих їм територіях". [6]

Тож потрібно цю концепцію лише широко обговорити.  А тоді вже у кожній бідній країні знайдеться достатньо аргументів місцевих для започаткування їхнього справді незворотного прогресу.

Цим самим постане і належний попит у бідних країнах на вітчизняну  науково-технічну новизну, адже новатори народжуються постійно у кожному суспільстві.

А згодом і світові правлячі еліти звернуть увагу на ефективні методи управління не лише виробництвом, а й споживанням життєвих благ. А вже оптимізація виробництва і споживання у світі просто усуне умови для виникнення гострих конфліктів, по тероризм, біженців та гарячі точки включно.

 

Підсумки

Можна з певністю твердити, що тільки ринковий механізм оцінки всякої праці завжди і обов’язково приводить до створення у всіх видах діяльності високоефективних технологій, які забезпечують максимально корисний ефект при мінімальних затратах.

Більше того, якраз вимога економічної ефективності у всьому "незримою рукою ринку"  змушує землян підсвідомо вирівнювати її по всьому світу.

І якраз оплата праці кожного за результатами в ринкових умовах і забезпечила всепланетне перевиробництво всього, як корисного, так і шкідливого.

На жаль, саме так – куриво, спиртне, наркотики, хімікати для хворобливого підвищення апетиту та надмірної косметики, зброя та інше шкідливе – це якраз прямий і обов’язковий наслідок управління країнами і всім світом на основі доцільності позаекономічної. Тож всі оці гарячі точки, біженці, тероризм і подібні лиха якраз і відбуваються коштом антинаукового перерозподілу великої частини ВВП на суто паразитичне споживання.

Тому давно назріла потреба запровадити оплату праці за результатами і для світових правлячих професійних груп – політиків, юристів та силовиків. Тим більше, що страшні наслідки їхнього свідомого управління нами очевидні навіть для них самих. Інша річ, що цю власну провину правлячі еліти навчилися віртуозно спихати на всіх решту.

Разом з тим фактично всі дорослі люди так чи інакше чули, що державні службовці – це слуги народу, наймана робоча сила суспільства. Тим більше, що під час кожних виборів наші керівники не втомлюються це повторювати.

Тому й дуже доречно буде цю їхню риторику продовжити. Мовляв, якщо так, то суспільство й повинне оплачувати цю свою робочу силу за результатами.  Та ще й за індивідуальною диференціацією. Тим більше, що давно відомо, як кількісно і об’єктивно ці результати визначати у кожній країні.

Для цього вже десятиліття,  як розроблені і успішно працюють такі статистичні інструменти як життєві стандарти, показники якості життя в кожному суспільстві, на кожній даній території. Звісно ж, за наявності відповідної статистики.

Залишається тільки оцінювати ринковими механізмами управлінські рішення держапарату, які з них краще впливають на добробут населення. Звісно ж, в руслі Закону "Про пряму залежність прибутків держапарату від добробуту населення на підпорядкованих їм територіях". Тим більше, що й конкретне розуміння  добробуту вже давно сформульоване ЮНЕСКО.

Правда,  дехто запитує про конкретне місце конкуренції цих рішень держуправлінців.

Та це вже зовсім просто. Адже в голові кожної людини завжди, у всякій ситуації проходить відбір кращого із кількох варіантів рішень буквально постійно. Просто цей вибір відбувається від народження безперервно і став непомітним,  як от дихання чи ходіння.

Проте найкраще було б все це просвітництво офіційно, під егідою міжнародних організацій поставити на світоглядну основу. Тобто, включити у всі державні педагогіки світу головне завдання:  формувати у всього населення ринковий світогляд. А вже на основі цього єдиного для всіх землян мислення ринкового у кожній країні формувати його свою, місцеву етнічну форму. Саме так, створити світобачення кожного за змістом ринкове, а за формою – унікально етнічне.

В такому разі представники різних етносів спокійно і взаємовигідно(!) взаємодіятимуть між собою лише за змістом, лишаючи за кадром власні етнічні та духовні цінності. Які при цьому можуть принципово різнитися між собою.

Сказане означає, що при таких взаєминах просто нема місця навіть для започаткування якогось позаекономічного протистояння, не кажучи вже про масове насильство і кровопролиття.

 

 

24 грудня 2015 року.  Клець Марія Василівна, к.е.н., доцент.

                             Клець Дмитро Васильович, фахівець із суспільних та

                            світоглядних проблем.  

 

 

 

Коментарі

Так багато води,
що солі взагалі не видно і не чути..
-1

Вкотре всіх благаю: вкажіть мені пояснення, яке , на вашу думку оптимальне і успішне у практиці наших керівників.
Буду дуже вдячний.
Конец бандеровцев близок. Близка и расплата за грехи.Тут неплохо вспомнить историю.
Из воспоминаний офицера комендантского взвода от 1944 года: "Самым неприятным в службе комендантского взвода было приведение в исполнение приговоров бандеровцам, эти паскуды от страха старались перекусить себе вены и от этого были все в крови и дерьме, откуда у них было столько дерьма - неведомо. Их приходилось тянуть к месту казни и эти метры сопровождались вонью и воем, на ногах они не держались. Зрелище было отвратительным и не раз вставал вопрос о том, чтобы этих гнид стрелять в каком-то сарае и не демонстрировать этих уродов в полном "цвете", но приказ не меняли - Вешать!..."
Politiko – перша українська політична соціальна мережа, яка об'єднує політиків, експертів, журналістів, лідерів партій та виборців України в рамках одного співтовариства.